своєрідний - про людину

1) ( автентичний) original; singular; ( справжній) real, genuine

2) ( своєрідний - про людину) eccentric

Аврелій, Марк Антоній (121, Рим - 180) - представник пізнього античного стоїцизму, римський імператор (161 - 180), автор філософсько-моралістичного твору "До самого себе", який складається із лапідарних записів про людину як своєрідний мікрокосм, в якому віддзеркалюється і уособлюється макрокосм або універсум; про особливості й шляхи її самоідентифікації, самовдосконалення і осягнення єдності з космічним цілим. Рушієм тіла людини і єдиним питомо людським початком є, за А., ум, що міститься поза її душею - як своєрідне відгалуження космічного ума, до якого після смерті індивіда він повертається знову. Етику раннього стоїцизму, якому властивий був фаталізм, А. прагнув переосмислювати з позицій свободи не тільки космічного, а й людського духу. Записи філософських і життєвих міркувань були для А. передусім засобом власного духовного зростання, самовдосконалення, а не спробою створити оригінальну філософську систему. Хоча його філософія часто-густо перегукується з ідеями не тільки Геракліта і представників стоїцизму (Посидонія, Епіктета), а й кініків, епікурейців, А. увійшов в історію філософії як самобутня постать мислителя, автор глибоких філософських та смисложиттєвих спостережень.

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ - сукупність поглядів на людину як кінцеву мету світобудови та центр Всесвіту. Історично формується на ґрунті архаїчного антропоморфізму, котрий досягнув найбільшого розвитку у давньогрецьк. релігії, пізніше - у християнстві. Психологічною передумовою А. є особливості усвідомлення людиною себе суб'єктом світовідноіпення. Ранній А. не пов'язаний з виокремленням людини з природи, обмежуючись олюдненням її сил та підлеглістю їм. Відповідно, відома теза Протагора щодо "людиномірності" світу визначає людське "ego" через певне онтологічне обмеження (обмеження непотаємності сущого, співмірне досвідові кожної людини), а не через подальше його розпросторення (Гайдеггер). Це був своєрідний онто-антропоцентризм. Християнство принесло із собою теоантропоцентризм, успадкований згодом Відродженням. У Каббалі людина постає не лише як "образ світу", а й як "образ Бога". Розвиток новоєвропейської цивілізації обернувся поступовою секуляризацією теоантропологічних уявлень, логічним завершенням котрої стає у Ніцше "надлюдина", що прагне до абсолютного панування над світом. Особливістю філософської антропології є пов'язаність у її засновників антропоцентричних уявлень з уявленнями про "ексцентричність" людини, її здатність до трансцендування. В укр. світоглядній традиції переважає тяжіння до буттєвого поєднання Бога й людини (ідея Боголюдини у Сковороди, Бердяєва та ін.). Щодо А., то він, заснований на ідеї "людинобога", кваліфікується як основний первородний гріх людської думки, котрому протиставляється антропокосмізм, здатний вгамувати світоглядну зарозумілість сучасної людини. В контексті сучасної філософії та природознавства А. розуміється не як затвердження якоїсь "кінцевої мети" світобудови, а з погляду визнання як умови оптимальності, фундаментальності тих тенденцій розвитку природи, які ведуть до виникнення людини, визначають єдність матеріальних та інформаційних передумов мислення в структурі буття. Версії А. поєднують натуралізм і гуманізм (концепція ноосфери Вернадського), фіксують теоретико-пізнавальні підстави привілейованого становища людини в Космосі. У зв'язку з революційними зрушеннями в науковій картині світу (глобальний еволюціонізм, синергетика, принцип нелінійності) особливої актуальності набуває питання про співвідношення А. та екологічної етики (альтернатива А. та екоцентризму чи біоцентризму) З. ростає роль А. як світоглядного базису для вироблення нової стратегії взаємодії людини з природою, стратегії виживання людства, особливої "космоетики" підтримання людиною естафети життя в Космосі. Думка про необхідність урівноваження А. та антропокосмізму домінує у діяльнісній концепціїї людини, розвинутій представниками Київської світоглядно-антропологічної школи, починаючи з друг. пол. 80-х рр. Відтак започатковано критичний перегляд наріжних уявлень, успадкованих "молодомарксизмом" (у тому числі й укр. філософамишістдесятниками) з новоєвропейської філософської традиції.

ОПТИМІЗМ ( від лат. optimus - найкращий) - філософський принцип, згідно з яким довколишня реальність є найкращим із можливих улаштувань або що існуючий світ є найбільш довершеним і досконалим творінням. Незважаючи на наявність у світі зла, все, що в ньому здійснюється, спрямоване на благо. У повсякденному значенні О. - це особливий настрій, що спонукає людину бачити в усьому лише позитивний бік і не впадати у відчай. О. супроводжує очікування успіху, щастя та здійснення сподівань. Проте некритичний О. здатний призвести до утопічних оман. О. як філософський принцип належить до засадничих у філософії Ляйбніца, зокрема в його обґрунтуванні концепції теодицеї, або боговиправдання. У творі, присвяченому цій проблемі ("Досліди теодицеї - про благість Божу, свободу людини і начало зла"), Ляйбніц доводить: оскільки усі підстави буття не можуть утримуватися на випадковості, їхньою достатньою і остаточною підставою є Бог. Досконалість Бога поєднує багатоманітність разом із порядком. Оптимальне оперування простором і часом та використання найпростіших засобів уможливили появу наймогутнішого і найвдалішого у Всесвіті творіння. Концепція породила своєрідний "ляйбніціанський О.", що спричинив велику кількість дискусій та суперечок. Більш помірковану позицію стосовно цієї концепції посів Вольтер ("Кандид, або Оптимізм"): відкидаючи невтішний песимізм Паскаля з його уявленнями про нездоланний трагізм людського існування, він визнає наявність у світі зла, яке руйнує беззастережний філософський О. Але все може стати благим, варто лише сподіватися С. віт є не найкращим, проте й не найгіршим із можливих творінь. Головним завданням людини є здійснення цього удосконалення. О. протистоїть - песимізм.

АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗ - сукупність поглядів на процес формування фізичного типу людини разом з її становленням як суб'єкта суспільних відносин та доцільної перетворювальної діяльності, творця культури. Тривалий у часі та разгалужений у просторі А. розглядають як перехідний період між еволюцією органічної природи та історичним розвитком суспільства. Теоретичне осягнення А. є комплексною науковою проблемою, яку вирішує широке коло природничих та гуманітарних наук. Разом з тим це проблема і філософська, світоглядна, пов'язана з усвідомленням людиною своєї сутності, специфіки власного буття, генетичних зв'язків із природою. Не випадково найдавнішими і універсальними темами первісної свідомості були космологічні та антропологічні міфи про виникнення світу та появу в ньому людини. В родовому суспільстві були поширені тотемістичні уявлення про спорідненість кожного роду з певним тваринним чи рослинним предком. На цьому етапі людина в своїй свідомості ще не відокремлює себе від природного світу. Світові релігії, зокрема юдаїзм, християнство, іслам, вважають людину продуктом божественного творіння. Як тварна істота людина докорінно відрізняється від усього тварного світу, займає виняткове місце в ньому, оскільки створена за образом та подобою Бога, наділена безмертною душею, розумом та свободою волі і є істотою духовною. Наукове осягнення генезису людини отримує сильний поштовх з появою еволюційної теорії розвитку органічного світу. Згідно з сучасними еволюційними уявленнями вирішальне значення в А. відігравала виробнича діяльність, праця, антропогенетична роль якої полягала у формуванні не стільки фізичного тіла людини, скільки "тіла соціуму", у перетворенні економічної поведінки окремих індивідів на економічну діяльність колективу. Колективне здобування засобів до життя сприяло зміцненню групи, а розподіл праці вів до її диференціації та ускладнення структури - стадо перетворювалося на соціальний організм. Особливу роль при цьому мала поява перших універсальних моральних норм людства - заборона вбивства представника свого колективу (кровного родича) та заборона статевих зв'язків між представниками свого роду (інцесту). Виникнення екзогамії - соціального механізму регуляції власне біологічних відносин по фізичному відтворенню людини - сприяло подальшому соціальному розвитку людства. Встановлення шлюбних зв'язків одного роду з іншим відкривало, з одного боку, шлях до їх об'єднання в соціальні спільноти (племена, союзи племен), а з іншого - вело до ускладнення окремих соціальних одиниць і їх подальшої диференціації на сім'ї. Збільшення впливу соціокультурних явищ в процесі гомінізації привели, зрештою, до становлення людини як єдиного біологічного виду, що розпадається начисленні адаптивні типи, ареальні групи (раси та підраси), стихією існування яких є соціальність, а механізмами життєдіяльності - різноманітні культурні форми.